Пінія і кипарис

Підіймаючись сьогодні мармуровими сходами «свого» музею, (музею, з яким пов’язане моє життя вже багато років), думала про інші «мармури» - римські. Чомусь, коли згадую це місто, завжди перед очима - чіткі профілі портретів римських патриціїв, скульптури з - під долота Мікеланджело, колони Римського Форуму. Трепет викликає сам дотик до цього, майже прозорого каменю, з середини котрого ллється світло, яким, здається, залите все місто Рим. Бо стільки мармурових будівель, сходів, доріг, скільки їх є у цьому вічному місті, я не бачила ніде. А вже щось бачила і раніше, бо люблю мандрувати, вірніше, любила. Коли побачила назву туру: «Чаруючий Рим», одразу погодилась на нього, бо знайшла там ще такі чарівні для мене назви, як: Флоренція, Венеція, Неаполь. Хто б, зачарований і закоханий в Італію, не погодився б? Думаю, що в такі мандрівки їдуть готові до зустрічі з прекрасним, люди, їх, правда, стає дедалі менше – цих збочених людей, що черпають від цієї зустрічі насолоду та натхнення. В теперішнім часі сталось так, що слово Італія все більше асоціюється з нашим тяжким заробітчанством і усім, що з ним пов’язане.

Та «моя» Італія, незважаючи на новітні намулення, залишилась все тою ж Меккою для душі, натхнення, любові та творчості. Хоча в цю подорож їхала не за цим. Втікала, втікала від себе і ще від чогось, настільки страшного і непоправимого, що тягар його мав би задушити мене.

В автобусі наша чудова гід Оксана (про неї ще скажу) вмикала нам відповідну до краю, куди ми їхали, музику чи фільм. Один з них називався, коли не помиляюсь: «Моє чудове грецьке літо». У цьому фільми був персонаж – Ірв. Він втратив кохану дружину, і приїхав до Греції, де вони обоє мріяли побувати, - але вже сам. Так от, у цій подорожі я була Ірвом. Я вже бувала в Італії, та ми з чоловіком мріяли приїхати сюди разом. Помолитись у соборі Святого Петра і подякувати Богові за наші щасливі дні і роки. Вийти у Флоренції на маленьку площу перед Санта –Марія - дель - Фйоре і здивуватись її неймовірній архітектурі ; з перехопленим подихом роздивлятись «Весну» і «Народження Венери» Ботічеллі. Тримаючись за руки, блукати вузькими вуличками Венеції і вийти в захваті до Палацу Дожів, проплисти по Гранд Каналу у гондолі, милуючись красі підтоплених палаццо, а потім сісти на Сен Марко і випити кави у якійсь кав’яренці, розмовляючи про Каналєтто та про інші дурниці. У цій мандрівці все було саме так, майже так, за виключенням одного – у всіх готелях замовила кімнату на одного, щоб ніхто не бачив, як я розмовляю зі знимкою, котра мандрувала разом зі мною. А я розповідала не тільки про Італію, але й про миле серцю, місто Грац. Воно подібне на Львів, тут вчились наші діти, тут залишились їхні і наші друзі, з якими зараз я й зустрілась. Це була тепла зустріч, ніби з родиною і ця зустріч ще раз підтвердила доконаний факт – тепло людського спілкування ніщо не може замінити. І у цій мандрівці велику роль зіграв так званий «людський фактор». Від самого початку, коли до автобусу зайшла тендітна молода жінка – наша гід Оксана, стало зрозуміло, що подорож, якою б вона не була, - Оксана зробить цікавою. Так і сталось. Делікатна, турботлива, привітна і терпляча – саме так хочеться її схарактеризувати. Адже в автобусі нас було більше сорока людей, людей з усіх куточків України, - різні погляди, мови, уподобання і цілі. Оксана зі всіма дала раду, якось усіх згуртувала, зацікавила вдало підібраною інформацією, музикою, фільмами ; просто і спокійно вирішувала всі питання. Я хочу подякувати їй. Вона також озвучила мої думки про те, що один з найдорожчих наших скарбів – це гарні спогади. Адже їх у нас ніхто не відбере, це єдине, що залишається з людиною до останнього дня. Ці спогади про далекі і близькі краї, про неймовірну красу і чар окремих міст, парків, морів та озер, про людей з якими ти був у цей час і міг розділити радість споглядання, і ще безліч усього, що можуть дати мандри, - ці спогади ховаються у потаємній скриньці пам’яті, і час до часу витягаючи ту чи іншу коштовність, перебираємо їх, мов венеційське намисто.

Коли автобус їхав дорогами Італії, за вікнами пролинали неймовірної краси пейзажі. Мене найбільше захоплює тосканський – на схилах пагорбів - невеличкі будиночки з низькими дахами, вкриті червоною черепицею. Кожен з них стоїть в оточенні піній та кипарисів. Розлогі крони піній та стрункі кипариси – наче символи цієї частини Італії, для мене ж вони чомусь завжди асоціювались із родинним затишком. Я думала про те, - як гарно, коли в таку подорож можна поїхати родиною – у нашій групі було кілька родин. І це чудово, бо така мандрівка згуртовує, вона дає новий виток почуттям і стосункам, теплішають відносини між батьками і дітьми.

А ще хочу сказати, що такі подорожі лікують. Вони, можливо не є 100 відсотковим ліком, але дають шанс і надію, усім, хто зневірився в певний час у сенсі життя. Вони

підтверджують, що життя прекрасне, що на цій, Богом створеній, Землі є ще безліч незвіданого, небаченого і не пережитого. Повірте мені просто на слово, бо я знаю, що кажу…