Bulgarian memories

Сьогодні вночі Франківськ зустрів осінню. Стогнав стрімким вітром, б’ючи у шиби рвучким дощем, переконував всією своєю присутністю у невідворотному приході осені, що вже само собою фатально нагадувало про закінчення літа.

А мої валізи все ще пахнуть сонцем, вперто ігноруючи ранкове захмарене небо. І думки наскрізь просякнуті морем, стійко витісняючи незаперечний факт настання холодів. Бо, попри сотні умовностей і тисячі незалежних від нас обставин з їхніми мільйонними «але», має право «бути» лише те, чому ми самі даємо право на існування. В моєму випадку, наразі, це стосується моря.

Все починалося якось стандартно. Вечірній Франківськ, «збірний автобус» з ще невідомими людьми, кілометри дороги і передчуття невідомого. Перша зупинка, Брашов, Румунія. Сотні дрібних, наче іграшкових, хатинок, розкиданих поміж горами, закручені мініатюрні вулички, і десь вдалині поміж гір напис «Brasov», такий собі «закос» під Голівуд румунського зразка.

А в центрі свято! Національна музика, торг повним ходом, цигани, що снують туди - сюди, насолоджуючись життям, якісь концерти на центральній площі…Усе це накриває з головою, закручуючи, ніби в якомусь кольоровому циганському танці.

Поволі втікаємо від цієї містерії, піднімаючись на один з оглядових майданчиків міста, звідки відкривається фантастичний вигляд на так звану «Чорну церкву», що є однією з найбільших готичних споруд в Румунії. Кілька фото, вдумливий погляд «униз-удаль» і треба бігти далі. Дорогою вирішуємо випити кави, знаходячи сякий-такий кавомат з виключно румунськими написами. Про обраний напій здогадуємося з картинки. Через «труднощі перекладу» і «almost not understanding» румунами англійської, замість поміняних на дрібніші леїв, наша Мар’яна отримує у автобусній касі квиток в невідомому напрямку і з ще більшим «not understanding» намагається засунути його в щілину для купюр кавомату. Не знаю яким чудом ми переконали тітоньку, що нам потрібен не квиток, а дрібні гроші, проте, мова жестів, все-таки, зіграла свою роль нам на користь, і вже за кілька хвилин з кавою у руках ми рушили в напрямку центру.

І далі було ще трохи Брашова, просякнутого сонцем, що поволі рухалося до обіду, циганських театрів, невідомого походження пампушок з ще більше невідомими начинками (придбаними навгад за відсутності англійського перекладу). А далі - переїзд гірськими серпантинами в Сінай. Невеличке курортне містечко, в порівнянні з яким, як на мене, Буковель видається молодшим братом.

Поселення в готелі, сотні туристів, що снують туди-сюди, атмосфера всезагального шуму і метушні, що поволі губляться десь у верхів’ях гір, що неспішно вкриваються густим туманом, огортаючи собою всю навколишню дійсність, залишаючи відчуття неймовірного комфорту з вікна готельного номеру.

Ніч минає як хвилина і ранок стелить собою чергове полотно дороги вперед. Бухарест. Він проноситься перед очима автобусним склом, відбиваючись спалахами фотоапаратів. В перервах між зупинками щось говорить гід. Загальне уявлення, і сяке-таке твердження з претензією на «я тут була». Щоб побачити місто треба його «відчути». Кроками, звуками, запахами... Зливаючись з натовпом і гублячись у ньому, забуваючи себе. Бодай на день. Але, тим не менше, ми його таки відвідали, тобто «проїхали». Хоча особисто у мене Бухарест не виявив бажання повернутися туди знову. Надто багато радянського пафосу, що тисне звідусюди монументальністю споруд і сірістю навколишньої екс-диктаторської дійсності.

Нічим не видатними пейзажами поволі рухаємось до кордону з Болгарією, проходячи його досить швидко. Ще трохи дороги і перед нами море! Поселення в готелі, болгарсько-українсько-євросоюзівські прапори перед входом, гостинні власники, перша вечеря і атмосфера, що навіть не зовсім нагадує готельну. І наче й не скажеш, що їжа була фантастично смачною, а умови надзвичайно комфортними, а, проте, кожного дня туди поверталося як додому.

День перший моря. Прогулянка вечірнім пляжем, ноги у морській піні і місячне сяйво, що, відбиваючись від поверхні води, розсіює навколо всю втому дня, що минув.

День другий. Сніданок. І кілометри моря з повним вакуумом у думках. А увечері - Стамбул. Точніше, нічний переїзд до нього. Знаменита турецька «гостинність», особливо у відношенні українських дівчат почалася ще з самого кордону, коли митник, що штампував наші паспорти, то просив покрутитися перед вікном, то передавав привіти з загадковою посмішкою через шкло свого робочого місця. Ще би, стільки «української атракції» за один нічим непримітний робочий день!

Далі був вже переїзд Туреччиною. І, м’яко кажучи, «перспектива», що відкривалася з вікна автобуса, не вселяла впевненості. Турки в авто, вздовж дороги, в автобусах…Ну, вони, звичайно, у своїй країні…От тільки дивитися ту країну з-під прицілу їхніх уважних поглядів видавалося якось не надто комфортно. Але не такий страшний вовк як його малюють.

Дорогою в Стамбул, Тарас - сміливий провідник збірної команди «руссо турісто», вдаючись до тонких психолого - дипломатичних прийомів маневренно лавірував між не завжди вдоволеними тітоньками, які ніяк не могли вирішити, чи то їм кондиціонер заважає чи то, все-таки, допомагає, виступаючи невід’ємним атрибутом порятунку від літньої спеки. Врешті, усі камені спотикання усунулись, коли справа торкнулася Роксолани. А коли вся ця історія пролунала в озвученні Тараса, та ще й приправлена рясними фактами з життя української красуні, з вкрапленням романтичних стосунків султано-гаремного періоду, жіночки «розтанули» на очах. Вже й не важливо було чи працює той кондиціонер.

В Стамбулі нас зустрів екскурсовод. Місцевий. Типовий представник своєї оригінальної країни з нетипово турецьким варіантом російської вимови, що в ході екскурсії привертало до себе увагу навіть більше, ніж сам текст, викликаючи широку посмішку на обличчі. Наповнення екскурсії виглядало приблизно таким же. Ні, інформативна частина звичайно була, але в моїй голові вона якось непомітно губилася поміж фактами з якого бандитського району походить турецький прем’єр (на персоні якого, до речі, робилося дуже багато акцентів), і його теперішньому місці проживання, по сусідству з яким майже як задарма продається будинок за 18 млн. доларів. Вся ця інформація розбавлялася власними ремарками на зразок «турок-не придурок, чтобы его купить». Приблизно в такому ж руслі була витримана решта частина екскурсії. Про Стамбул я, звісно, запам’ятала не дуже багато, а, проте, кумедний настрій залишився. Кажу кумедний, розуміючи під ним стан, коли хочеш сміятися і не можеш пояснити причини. До речі, в такому напрямку злетів весь час перебування не лише в Стамбулі, але й в Болгарії.

Зважаючи на кількість членів групи, не надто натхненна перспективою «пробігти» Стамбул розсуваючи турків в складі членів наших високошанованих туристів, озброююсь картою в найближчому інфопоінті і намагаюсь зорієнтуватись куди б то податись.

Судячи з карти, об’єктів «must seen» не так вже й багато, але зважаючи на турецьку гостинність, зупинятися на місці виглядало не дуже безпечно. Надто вже поспішають тобі на допомогу, особливо представники чоловічої статі. А тому, не задаючись, як зазвичай, метою подивитись місто по максимуму, просто гуляю неспішним темпом в напрямку до “Grand bazar” і колони Константина на площі Чемберліташ, по дорозі натрапляючи на могили якихось султанів, мечеті і сотні «туристо-людей», що зливаються з місцевим колоритом в різнобарвний і шумний потік, який збиває з ніг. І борони Боже перетнутися поглядом з кимось з місцевих. В цьому випадку «провідник» по Стамбулу тобі гарантований, щоправда, невідомо куди та дорога заведе.

Дві години пролетіло наче мить, особливо коли ти наодинці з містом, навіть таким метушливо-гамірним і настирливим як Стамбул. А далі, вже всі разом ми рушили в «голубу мечеть», розчинившись серед тисяч безликих, схованих в нашаруваннях паранджі, і босих прочан. Потім був ще Єгипетський ринок, з неймовірною кількістю турків і туристів, риба в половині батону з неймовірною кількістю сирої цибулі, що фантастичним конвеєрним типом перекочовувала прямо з корабля на берег у роти роззявлених туристів, десятки турецьких дітей, що продають все, що лише продається, причому обсідають тебе, наче мухи, і не відстають до тих пір, поки таки не візьмеш у них ті кляті вологі серветки. Ну і на завершення дня релакс у вигляді кораблику по Босфору. Причому, в цьому випадку - тотальної втоми і виснаженості, Дніпро, Дунай, Влтава, Сена і тд підійшли б однаково добре.

Ну і нарешті дорога додому. Божевільний день, що викликає цілий калейдоскоп емоцій-від захвату до відрази. Але, враховуючи, що все наше життя будується на контрастах, Стамбул вписався в це твердження як ніколи яскраво.

Всього кілька годин сну, сніданок і пляж. А далі вечеря і «Золоті піски». Берег, що ніколи не спить, болгарський «Лос-Анджелес», принаймні один із багатьох. Оглядове колесо, що намотує п’ять кругів, по леву за кожен, відкриваючи сяку-таку панораму нічного міста, велетенські млинці з бананово-шоколадним наповненням, що готуються просто на очах з дивовижною швидкістю, і дискотека з не надто веселою атмосферою. А тому вирішуємо шукати іншу. Точніше, вона сама нас знаходить. Заходимо всередину і миттєво губимося серед місцевої публіки. Нею виявляються німці різної вікової і вагової категорії, але всі поєднанні характерною рисою – величезним зростом, що залишав в зоні досяжності наших очей хіба написи на футболках. Дарма, обтяжував себе німецький хлопчина, мило посміхаючись і пояснюючи мені, що то «German party». То хіба б ти з космосу прилетів, цього б не помітив. Моментами здавалося, що не за горами початок третьої світової. Коли раптово посеред стандартних пісень, починали лунати німецькі, підхоплені їхніми представниками, що в один голос горланили текст, розмахуючи при цьому руками і стільцями. Щоправда, все це виглядало настільки позитивно, що на наступний день ми обійшовши кілька дискотек, не придумали нічого кращого як знову повернутися туди, zuhause.

Далі була Варна, портове місто, третє за чисельністю населення в Болгарії, Успенський собор, мандрівка людними вуличками, запашна кава, пакунки косметики «Refan» на основі всюдисущої болгарської троянди (аромат якої, до речі, після цієї країни, навіть починає подобатися) і дорога додому.

А календар невблаганним темпом змінював дні, жорстоко наближаючи їх до дати від’їзду. І хоч цифри губилися в хвилях синього моря і безмежного неба, наш «тато» Юра, найкращий провідник найкращої групи, на відміну від всіх нас, все-таки, вів їх підрахунок, нагадуючи дату і годину виїзду.

Передостанній день на пляжі був уже без перерви на обід. Подумаєш, така дрібниця як палюче сонце. Тим паче, що зранку ми стійко пережили прохолодні хмари і поодинокі краплі дощу. Можна й поспати, особливо після майже вкотре безсонної ночі. Ну і хай, отримали трохи більше сонця, ніж то би мало бути як для одного дня. Зате, по максимуму.

Останній день. Пляж на «Золотих пісках», легенький відпочинок і знову пляж. Цього разу майже безлюдний, неподалік від готелю. Пісок просіюється крізь пальці, а небо зливається з морем. Хвилі розбиваються об камені і поодинокі чайки білими плямами вкраплюються в блакитну акварель невагомості. А у вухах «Океани» співають про те, що в останній момент не вистачить слів, і що до дна близько як до неба... Без межі. Бо сьогодні її не існує. Є тут і зараз. Є море і безмежність. А завтра настане вже у іншому вимірі. Але це буде за тисячу років. Бо сьогодні існує лише «тепер». І воно дивним чином не зникає. Залишаючись в розібраних валізах, незграбних фото з застиглими на них миттєвостями літа… В занурених у море думках... І дарма, що за вікном осінь переконує у зворотному. Сьогодні їй ще ніхто не давав права «бути».