Карпати -- це супер

Невже я першою з групи (рейс 181,24.09–1.10.2016) пишу відгук? Ну що ж, тоді все по-порядку. У черговий раз дякую «Акорд-туру» за організацію трансферу із залізничного вокзалу до Терміналу А о 5-й ранку. Цей трансфер був дуже актуальним, бо, як знаєте, вільних місць у залі очікування на вокзалі у таку пору не знайти. Хвалу Юрію Мартинюку, керівникові групи, вже віддав багато хто у попередніх відгуках. Та ніколи не буде зайвим ще раз подякувати йому за його професійність, людяність, уміння згуртувати незнайомих людей (а група на цей раз була дуже різнорідною — від «піонерів до пенсіонерів», від представників з Уфи, Краматорська, Одеси до киян і подолян), розважити їх доречним анекдотом, за допомогу в різних справах і т. д. і т. д. (тут можна довго перераховувати). Я думаю, всі надовго запам’ятають його «Доброго ранку, дітки!» та «Йо?!». Юрій міг підказати все: і де смачно поїсти, і де купити справжні сушені гриби, і де дешевше придбати сувеніри і прикарпатський бальзам, і кому яку настоянку пити, і де продають смачні шоколадки, і де смачна джерельна вода. Дякую красненько за все.

Зразу скажу, що тур складний. Прогулянка по Івану-Франківську у перший день — це так, квіточки. До речі, щодо екскурсії по місту: щось мені здалося, що місцевий гід дає забагато історії і замало показує саме місто — невже цікавинки міста обмежуються центральною пішохідною вулицею? Чи це просто у нас, як завжди, часу не вистачає? Обід у «Десятці» — так, смачно, цікаво, але не більше того. Можливо, було б краще трохи поїздити автобусом вулицями міста, щоб мати якесь загальне уявлення про нього? Ось знову дивлюся Інтернет і бачу цікаві фото: пасаж Гартенбергів, меморіальний сквер, Фортечний провулок. А чому б було не зайти у Художній музей, де, виявляється, зберігаються скульптури Пінзеля, картини Труша, давні ікони тощо? Чому обід виявився головним під час відвідування міста? Здається мені, що тут «Акорд-туру» треба щось міняти: бо приїхати хтозна звідки у Ів. -Франківськ і по суті запам’ятати тільки «Десятку» (хай навіть із «компліментом від шефа») — це замало. Яремче — миле містечко, я вже була тут, тому довелося терпляче чекати, вештаючись сувенірним ринком, поки наші сміливці з групи займалися джампінґом поблизу водоспаду. Надвечір — поселення у готель «У Мар’яни і Назара». Тепло, затишно, комфортно. У ванній кімнаті, крім усього іншого, є велика сушарка для рушників і фен. Сушарка тут дуже доречна, випрані речі швидко сохнуть завдяки високій температурі (це здебільшого інформація для жінок — у два рази менше білизни можна брати, та й після негоди можна речі підсушити, як було у нашому випадку після підйому на Близницю). Сніданки — так собі (скоріше «мінус» як «плюс»), та й трав’яний карпатський чай на любителя (можливо, він і корисний, але «сіно є сіно»). Якось після фуршетних столів у закордонних готелях все це нагадує бідненькі радянські напівкомплекси: ніби не голодний виходиш з-за столу, а задоволення ніякого немає. Тим більше — ніякого десерту, до чаю-кави — хліб із маслом. І ще: як випаде кому нагода там жити, не полінуйтеся, сходіть до Прута (це якихось метрів 200 від готелю) — краса неймовірна: скеля Слон із дивовижною внутрішньою «будовою», стрімка річка з «бурунчиками», а якщо ще трохи пройти стежкою вліво — починаються невеличкі пороги-водоспади, там можна годинами простояти.

Другий день — підйом на Близницю. Тут почалися «квіточки». Здолали гору не всі. Дехто зразу, на першому ж горбочку, «здався», дехто таки «доліз» до Жандарма (1743 м). А тут ще й погода зіпсувалася: стало холодно, почався вітер, дощ, який невдовзі перейшов у сніжну «крупку», все навкруги заволокло туманом, нічого не видно, фотоапарат став непотрібним. Та все ж основна група дісталися до Близниці, знайшлися навіть відчайдухи, що в цю негоду скупалися в озері. Як завжди, розпогодилося, як тільки всі повернулися на «базу» (у нас це був туристичний комплекс «Оаза»). Скажу відверто — ціни у кафе, на мій погляд, завищені (і, ради Бога, не замовляйте у них деруни в горщечках: по-перше, пересолені, по-друге, це наполовину деруни (у нас, на Полтавщині, їх смачніше готують), а по-третє, ціна: майже 60 гривень за порцію — з якого дива така вартість? За 3-5 натертих картоплин? Ой, забула ще сказати, що добиралися ми до цієї бази майже на всюдиході (і це коштувало нам 120 гривень — турфірма чомусь соромиться називати в інфолистах ціну): «Урал» (напевно, колишній армійський) здолав такі підйоми і таку гірську дорогу, що на деяких ділянках аж серце завмирало; але, як виявилося через пару днів, цю дорогу ще можна було назвати «дорогою». Ось як ми піднімалися на полонину — оце був справжній екстрим, куди там «американським гіркам»: подеколи машина так нахилялася набік, що, здавалося, ось-ось вона ляже на борт (а урвище-то поряд!); а момент, коли треба було повернути наліво і, щоб зразу ж здолати крутий підйом, довелося здати назад, майже до самої прірви, напевно, всі довго пам’ятатимуть. Було все: і писк, і вереск, і нервовий сміх. Слава Богу, залишилися всі живі-здорові.

Тур, як я вже згадувала, складний: треба мати трохи здоров’я, трохи сили, а ще більше витривалості й волі. Піднімалися вгору інколи такими крутими стежками, що аж серце «вискакувало з грудей», навіть молодь сідала просто на дорозі й трохи відпочивала. Подеколи вже не крокуєш, а просто переставляєш ногу за ногою — одна з «гірочок» мала ухил, напевно, більше 45 градусів (був би дощ, на неї точно не вилізли б). А «прогулянка» до Соколиного Ока у передостанній день туру — 5 кілометрів туди й 5 назад (і це горбами і горбочками)!?

Але воно того вартувало — така краса відкривалася навкруги. Ще й погода, наперекір прогнозам, нам сприяла: сонячно, тепло, якось навіть затишно. А яке повітря там!

На жаль, на полонині Псарівка ми вже не застали ні вівчарів, ні овечок — усі пару тижнів тому повернулися додому (наш тур був останнім у сезоні). Але високогірний пікнік зі смаженими ковбасками, із дженжурівкою і ще якимись настоянками, зі знаменитими сирами, з анекдотами від Юрія і грою-знайомством запам’ятається, напевно, надовго. Все було в турі цікавим: і похід до Терношорського святилища, і до тих же Протятих каменів, і поїздка в Шешори, і екскурсії до майстрів кераміки й ліжникарства (хто напросився на майстер-клас із виготовлення глиняних виробів, мав потім мороку на свою голову, щоб довезти ці всі вироби додому, не роздушивши їх). Хто не захотів сплавлятися гірською річкою, мав нагоду скористатися послугами місцевого турбюро (воно в сотні метрів від готелю в Яремчі): можна поїхати подивитися і водоспади, і Чернівці, і Манявський скит, і багато ще чого. Та й і в самому Яремче ще лишилася «куча» не відвіданих за браком часу місць: і та ж стежка Довбуша, і різні водоспади й витяги, ще й на конях верхи хотілося покататися. А ще ж і місцева кухня: я майже скрізь замовляла грибну юшку і різні види баноша. Жалкую, що так і не спробувала бограч і чанахі — все зразу не з’їси.

У Косові готель (у нас був «Байка») хоч і зручний і побудований у цікавому місті, та все ж у номері немає ні фена, ні сушарки, ще й невеличка батарея у ванній кімнаті була холодною — сушити речі немає як. Місцева знаменитість — ведмідь Юра. Не знаю, чи це він просто розгодований, чи таким і має бути, але таки здоровенний. Не пошкодуйте трохи грошей і пригостіть його овочами й фруктами — він так довірливо розкриває пащу, випрохуючи їжу. Кажуть, що він дуже любить кока-колу — притискає п/е пляшку до клітки й п’є.

Поряд із готелем живе пасічник Іван — фанат бджолярської справи. Ця незапланована й безкоштовна екскурсія з дегустацією різних медів дуже пізнавальна й «смачна». У нього можна буде потім придбати і мед, і пилок, і медовуху, і різні креми на основі меду.

В останній день — відвідування ринку в Косові. Тут можна купити не тільки вишиванки, вироби з овечої вовни й різні сувеніри, а й бринзу й інші сири, домашній хліб, різні фрукти тощо.

От і все. Повертаємося додому. Дякую всім.